3

Гектора розбудив скрегіт ключа в дверному замку. Сюзанна і Джованні повернулися зі школи.

— Татку, а чому це ти вдома? — запитала Сюзанна, кидаючи в куток заплічника.

— Я заснув... вибачте, сьогодні я повернувся з роботи раніше.

— А мама де? — запитав Джованні.

— Не знаю, — відповів Гектор, — я думав, що вона з вами.

Джованні зняв черевики і стрибнув на диван.

— Як дивно, що ти тут... а що це за шарварок довкола? — запитав він, обіймаючи батька. — Пограємо в карти?

Гектор відчув, як від сина пахне папером, клеєм та вуличними іграми. Запах школи.

— А тобі хіба не треба робити уроки на завтра?

— Так, але ж не відразу. Спершу побавмося, будь ласка!

— Добре. А твоя сестра завжди так поводиться? Кидає ранець, ніби мішок із ядерними відходами, і зачиняється у власній кімнаті?

Джованні кивнув.

— Іноді вона буває не дуже компанійською. Мама каже, що для її віку це нормально, що я повинен набратися терпіння, бо вона — підліток, — він промовив останнє слово так, ніби йшлося про щось незвичайне, що вимагало особливої обережності, — вона дуже переживає за своє волосся.

Батько здивовано вирячився на нього, не розуміючи, про що мова.

— Іди, неси карти.

Вони зіграли кілька партій, аж поки Сюзанна не вийшла зі своєї кімнати і не попросила Гектора, щоб той допоміг їй повторити англійську. Джованні зробив домашні завдання, настала година вечері, але Елена так і не з’являлася. Її мобільний і досі був вимкнений. Гектор спробував зателефонувати кільком її подругам, але жодна з них не зустрічалася з нею того дня. Це було так не схоже на Елену: зникнути з дому, залишивши все в цілковитому безладі. Він намагався зберігати спокій. О восьмій зателефонував його приятель-лікар, щоб повідомити дату для здачі аналізів крові та комп’ютерної томографії.

— Коли отримаєш результати, приходь, — сказав на прощання.

— Елена ще не повернулася додому, — повідомив йому Гектор, — дивно, сподіваюся, що з нею все добре.

— Якщо потрібна допомога, дзвони, — відповів приятель.

Прийшла Сюзанна:

— Що в нас сьогодні на вечерю? Їсти хочеться.

Авжеж, вечеря, він про це не подумав. Пішов до кухні, заглянув у холодильник.

— Я приготую вам пасту з тунцем і запечу в духовці солодкий перець.

— Згода, але швидше, а то через тебе нам доведеться лягати спати дуже пізно.

— Звідколи це ти стала так розмовляти з батьком?! І, будь ласка, прибери у вітальні!

— І не подумаю! То ж не ми перевернули там усе з ніг на голову!

Сюзанна стенула плечима і повернулася до своєї кімнати.

У Гектора не було сил наполягати. Джованні тим часом плигав у спальні під голосну музику.

— Ти що тут робиш, тренуєшся?

— Ні, татку, я не тренуюсь, я танцюю.

Тренькнув мобільний. «Любий, як ти почуваєшся? Мова до тебе повернулася? Хоча насправді я більше сумую за твоїми поцілунками. Вибач за те, що сталося. Просто своєю поведінкою ти мене трішки розсердив».

Як тільки вода закипіла, Гектор укинув спагеті.

— Піди скажи своїй сестрі, що через десять хвилин можна вечеряти. І, будь ласкавий, накрий на стіл.

**

Родинне життя здавалося йому інколи чимось відокремленим від нього самого, чимось на кшталт басейну, куди можна зайти поплавати на деякий час, а згодом ви­йти. Клаудія... йому так кортіло її побачити! Притиснути до себе.

Покуштував одну спагетину, потім із води, в якій варилися спагеті, приготував соус, додавши консервованого тунця, лимонну цедру і багато пармезану, злив воду з пасти, залишивши її трішки недовареною, щоб потім припустити на пательні разом із соусом кілька хвилин. Тим часом вийняв із духовки запечені перчини. Побачив, що бракує хліба. І молока на сніданок теж не було. Розхвилювався через незрозуміле зникнення Елени. Згадав про те, що з ним сталося вранці в офісі, про химерний бунт, що вчинив йому власний мозок. Боявся, що то було свідченням якогось серйозного відхилення. Він завжди багато працював, занадто хвилювався, адже робота в галузі будівництва — як війна, зі своїми перемогами, але й ризиками, компромісами, до того ж останнім часом галузь зазнавала кардинальних змін. Про них не говорили відкрито, йшли тільки закулісні перемовини між основними лідерами, але в усій системі проявлялися тривожні ознаки нестабільності. Всі навколо вдавали, ніби нічого особливого не відбувається, хоча в душі добре знали, що це неправда. Ніщо у світі не може рости до нескінченності, так само як і не можна будувати безконечно, — принаймні не в тому світі, де він жив донині.

Він переніс пательню на стіл, розклав пасту по тарілках для дітей. Звичні, повсякденні дії, які зазвичай виконувала його дружина. Він куховарив лише на вихідні, коли до них у гості приходили друзі; ніколи не займався кухнею щодня, щоб нагодувати дітей.

— Смачно як, татку! — сказала Сюзанна. — Набагато краще, ніж виходить у мами.

— А мама де? — запитав Джованні. — Чому не повертається?

— Не знаю, — відповів батько, — можливо, зайнята чимось із подругами і забула мене попередити.

Тут він засумнівався: а якщо вона його попереджувала, а він просто забув? Якщо його мозок справді руйнується? Перевірив мобільний, чи не з’явилося нових повідомлень.

Прибрав зі столу, поки діти перевдягались у піжами. Дивно було займатися хатніми справами без неї; дивно було не знати, де вона. Він зайшов до спальні Сюзанни, у той її світ спілкування з подругами, постерів поп-співаків, про яких він ніколи не чув, світ єдинорогів, фламінго, фраз про кохання із цукерок «Перуджина», полароїдних знімків, — ані сантиметра вільного простору на стінах! — з купою одягу просто на підлозі, із заваленим книжками, зошитами, паперовими аркушами, фломастерами письмовим столом.

— Як можна жити в такому гармидері?! — запитав Гектор.

— Тату, не починай! Ми про це вже сто разів говорили. На вихідні приберу, обіцяю.

— Мама тобі часом не писала?

Сюзанна перевірила мобільний.

— Ні, ніяких повідомлень. Ти хвилюєшся? — знову позіхнула. — Вибач, спати хочеться. Завтра у нас контрольна з природознавства, треба виспатись як слід. На добраніч, татку!

І вкрилася ковдрою з головою.

Джованні ще й не думав спати.

— Татку, давай поборемося?

Гекторові зовсім не хотілося. Він підхопив малого на руки, жартома полоскотав і штовхнув на ліжко.

— Час спати! — наказав суворо.

Хлопчик засміявся. Потім раптом посерйознішав:

— Сподіваюся, що мама