— Що сталося, любий?

— Не знаю.

Йому вдалося вимовити ці слова, він відчув звук власного голосу, — отже, йшлося не лише про намір заговорити, що існував тільки в його голові.

— То виходить, ти таки можеш говорити?

— Що за дурне запитання... звісно, можу.

— Вибач, я мала на увазі... тобі краще?

— Мабуть, це рак мозку.

— Не мели дурниць. Ти просто втомився. Тобі треба як слід відпочити і сходити до лікаря.

— Ти говориш як моя дружина.

— Я лише хотіла бути чемною. Але бачу, що тобі це зай­ве. От і добре. Знаєш, я повертаюся в офіс.

— Вибач, я не хотів тебе образити.

Клаудія підвелася, поцілувала його в лоб і пішла собі. За інших обставин він зробив би все на світі, аби її затримати: обійняв би, притиснув до себе, запхав руку під блузку. Але в цю мить йому взагалі нічого не хотілося. Він зателефонував своєму давньому приятелеві, який працював лікарем, і записався на прийом. До офісу він не повернеться, дуже соромно через безглузду ситуацію, в якій він опинився. Тепер про це пліткуватимуть кілька днів, а то й тижнів. Люди тільки й чекають слушної миті, щоб підняти тебе на осміх за твої слабкості. Йому закортіло додому, захотілося опинитись у рідних стінах, серед рідних запахів і дорогих серцю людей і речей. Він рушив до центру, пішки. Пройшов повз Квирінальський палац[3]. На хвильку зупинився біля балюстради оглядового майданчика; той краєвид йому завжди подобався. Місто лежало перед ним як на долоні і водночас здавалося таким далеким. Так само і його щастя: інколи здається, що досить руку простягнути, а інколи — що ніякого щастя й не існує зовсім, — так, вигадка, щоб хоч якось виправдати марноту життя. Щастя — це запах змокрілого від поту волосся Джованні, коли той повертається з тренування в балетній школі; щастя — це те, як донька прикриває рукою груди, бо перетворюється на підлітка. Про Елену чомусь не думалося. Раптом йому стало спекотно, аж занадто тепло як для четвертого жовтня. Зовсім скоро прилетять шпаки і заповнять небо над містом своїми зграями темних і гармонійних форм, хоча їх кількість протягом останніх років різко зменшилася. Кліматичні мутації призвели до зміни маршрутів міграції у птахів. Йому бракувало чогось головного, чогось такого, чому він сам не міг надати ні назви, ані форми. Він пошкодував, що отак по-дурному розпрощався з Клаудією; зараз міг би бути з нею, ніжитися в ліжку під білосніжними простирадлами у квартирі, де вони зустрічаються вдень, — тій самій, що залишилася у нього ще зі студентських років. Дружині він сказав, що здав її в оренду, а насправді тримав для себе, для своїх маленьких утіх. Там, нагорі, понад дахами. Подалі від хаосу міста та швидкого плину часу.

Він пройшов по вулиці Датарія, проминув театр Квіріно, в якому Джованні мав згодом дебютувати в ролі балетного танцюриста. Син — танцюрист, який не вболівав ні за яку футбольну команду... звісно, не про таке Гектор мріяв, коли той народився. Хлопчина готувався так серйозно, що це його бентежило. Коли йому самому було дев’ять років, його ніщо так не захоплювало. Можливо, вже тоді в ньому зародився отой паросток непрожитих життів, придушених бажань. Гектор перетнув площу Венеції, від міського хаосу паморочилося в голові. Звернув до провулка колишнього гетто, зайшов у під’їзд будинку біля площі Марґана і пішки піднявся на четвертий поверх. Зупинився перед дверима своєї квартири, щоб перевести подих, вставив ключ у замкову щілину й відчинив. У вітальні панував цілковитий гармидер, ніби там щойно пройшов ураган. Покликав дружину. Вона не відповіла. Тоді він покликав дітей:

— Сюзанно! Джованні!

Тиша. У спальні — теж безлад. У кухні й ванній усе на місці. В робочому кабінеті бракувало кількох книг, а по підлозі було розсипано цілу купу аркушів.

Гектора охопила тривога. Таке враження, що тут збиралися похапцем, щоб утекти від раптової небезпеки. Якоїсь загрози. «Так, не панікуй, — наказав він сам собі, — цьому має бути якесь розумне пояснення». Налив собі води в склянку, втомлено опустився на диван і непомітно для себе заснув.

2

Того ранку, як і зазвичай, Елена прокинулася раніше за всіх, одяглася, ретельно приготувала сніданок. Потім пішла будити дітей, допомогла Джованні вибрати одяг, врешті всі четверо всілися за стіл. Як нормальна родина. Сюзанна розповідала про свою однокласницю, яку раніше терпіти не могла, а тепер вона їй подобається. Джованні розказав напам’ять таблицю множення на сім і на вісім. Гектор повідомив, що в нього того дня мають відбутися збори членів Товариства; він не хвилювався, адже справи в компанії ішли добре, товарообіг виріс, перехід від продажу цементу на деревоматеріали почав давати перші результати, але завжди могло трапитися щось непередбачене, як-от неприємне запитання від якогось невдоволеного або заздрісного компаньйона. Елена поглядала на нього. Намагалася помітити ознаки того, що відбувається, — ніби шукала докази. Гекторове тіло. Тіло, яке було їй таким рідним, майже часткою її власного, в якому вона знала кожну дрібничку, кожну ваду, яке здавалося їй гарним попри плин років. Але не бачила нічого дивного. Гектор був таким самим: той самий голос, ті самі зношені капці, ті самі пальці на руках, та сама золота обручка, так само жестикулював, так само випив дві кави, одну за другою. «Що воно таке — нормальна родина?» — подумки запитувала себе Елена. Якщо правда те, що кажуть її подруги, ніби в кожного є коханка чи коханець, то воно, мабуть, і нормально: отак сидіти разом за столом і снідати, ніби так і треба. Тоді чому їй це здається таким дивним, неприйнятним? Адже вона завжди мала відкрите мислення, терпіти не могла моралістів і лицемірних святенників-католиків; протягом багатолітнього подружнього життя всяке трапляється, але ось тепер, коли це сталося з нею...

***

Елена знала вже кілька місяців. Він відростив собі бороду, почав носити барвисті сорочки, змінив парфуми. До неї більше навіть не торкався. Тепер вони багато розмовляли — значно більше, ніж раніше. Стали щирішими одне з одним, оголили душі відтоді, як перестали лягати разом голими в ліжко. Ніякої колишньої близькості, коли тілом до тіла, коли розчиняєшся в іншому в такому заспокійливому забутті, що знищує будь-які відмінності, ієрархію, межі. Замість цього — спілкування, одне навпроти одного, дивлячись у вічі, за столом у напівтемній кухні, коли діти вже заснули, або ж