Шрифт:
Закладка:
— Привіт, мам, я рада тебе бачити. Мені приснився дивний сон: у ньому в нас був чудовий будинок у горах, — гарний як у казці! — куди ми могли запрошувати численних друзів, та в ньому протікав дах. Протікав, але якось химерно: речі в будинку від дощу не намокали.
— Щиро сподіваюся, що твій сон — не віщий і що дах у будинку в Червоному Буці витримав, незважаючи на бурю.
— От якби ще один дах також витримав... — замислено сказала Сюзанна.
— Здається, тобі багато чого треба мені розповісти, якщо я не помиляюся.
Сюзанна зашарілась і усміхнулася, сіла на ліжку. Під напіврозстебнутою, заширокою для неї картатою сорочкою вгадувалися її маленькі груди.
— Гарна сорочка, — похвалила Елена, провівши рукою їй по щоці. — Давай, збирайся — і поїдемо. Ти не знаєш часом, де твій брат?
Вона знайшла його біля вуликів у бджолярському комбінезоні, від чого він здавався схожим на астронавта. На черниці, яка стояла поряд з ним, із захисного спорядження були тільки рукавички. Вигляд у Джованні був неймовірно зосереджений; він уважно стежив за кожним рухом жінки і зазирав до вулика через віконце. Він так захопився справою, що не помічав нічого навколо. Коли вони закінчили обхід вуликів, малюк побіг до матері, скинувши на ходу бджолярську сітку, яка захищала його голову.
— Мамочко! — вигукнув. — Я бачив бджіл-цариць! А ми можемо завести вулики у Червоному Буці? Фатіма пояснила мені, що без бджіл не було б ні квітів, ані фруктів — нічого! — і що життя на землі закінчилось би за лічені тижні. Ми повинні допомагати бджолам! Матусю, прошу тебе! — схвильовано торохтів Джованні, топчучись на місці від нетерплячки. — Фатіма нам допомагатиме, поки ми не навчимося, що і як робити. А ще нам треба буде створити маленький ставок, щоб допомогти комахам і жабам, це потрібно для біодиверсифікації.
— Бачу, ти багато чому тут навчився, — промовила Елена, наближаючись до жінки, яка зняла рукавички, щоб привітатися.
— Хотіла вам подякувати, — додала Елена.
Вона й сама не знала, за віщо, однак відчувала, що за час перебування у монастирі Гектор і діти змінилися, ніби відкрили для себе двері до інших можливих світів.
— А ми тут якраз для цього: щоб допомагати мандрівникам, переселенцям, втікачам і потерпілим. До того ж ваші діти, як би це сказати... завдяки їм ми збагнули, що маленька надія у нас іще залишається.
— Он як, — відповіла Елена, — то ви приїжджатимете до нас, щоб навчити догляду за вуликами?
— Якщо Господь цього захоче, — відповіла Фатіма. — У нас тут планується багато роботи протягом наступних місяців, після цього катаклізму.
Вони попрощалися з черницями і всілися до машини, за кермом якої сиділа сестра Маґда.
***
Машина рушила у напрямку долини. Вода залила все навколо, утворивши велетенське сіро-мутняве болото, в якому віддзеркалювалися хмари, що швидко бігли по небу, викликаючи химерну гру тіней і світла. Пейзаж нагадував Елені рисові поля. Дерева стояли у воді, межа між водою і землею розмилася. Міст, через який вони проїжджали вчора, затопило, а тому довелося дертися вгору аж до Баскі. Елена всю дорогу дивилась у вікно, спостерігаючи за знайомими з дитинства місцями, що за лічені години перетворилися на чужі, невпізнанні, хоча у такій їхній трансформації була певна краса, пов’язана з відчуттям непостійності, крихкості буття. Їй навіть подумалося, а чи не в цьому полягає майбутня доля планети: змінюватися до невпізнання, щоб перетворитися на цілком іншу.
Сестра Маґда ввімкнула радіо. Мільйон жителів Рима та нижньої частини долини Тибру залишилися без житла. Батьки Гектора були в безпеці, він нарешті зміг із ними зв’язатися, а от решта? Де були у цей час її подруги? А друзі її дітей? Елена згадала книги про війну, про листи, що надходили із запізненням на кілька місяців, про родини, яким роками доводилося чекати на новини від рідних та друзів. Раніше такі історії здавалися їй фактами з минулого, а тепер те минуле несподівано перетворилося на реальність сьогодення. Ніби вони всі раптом опинилися в минулому, перелетівши через темний тунель, що переніс їх до невідомих сторінок Історії.
***
Щоб доїхати до того місця, де Елена покинула свою машину на узбіччі дороги, їм знадобилося чотири години. Сестра Маґда зачекала, поки вони впевнилися, що автівка заводиться, і вирушила у зворотну путь, відмовившись від запрошення заїхати до них і трішки відпочити.
— Я потрібна в монастирі, — сказала вона, поправляючи хустку, — допомогла вам чотирьом, тобто п’ятьом, — вибачай, Пандоро! — вчора привезла Іроко та її чоловіка, а скількох іще доведеться возити по цілій долині! Було приємно з вами познайомитися. Надсилайте звістку про себе, хай береже вас Господь, і навідуйтеся до нас сонячної днини! — крикнула вже через вікно машини, здаючи назад.
— Хочеш, я сяду за кермо? — запитав Гектор.
— Ні, — відповіла Елена сухо.
Вона хотіла сама привезти дітей до Червоного Бука. Вздовж дороги їм трапилися дерева, що попадали від повені, по асфальту текла каламутна вода, від якої утворилися цілі калюжі, але їм вдалося поволі доїхати до розвилки, що вела до садиби. Останній відрізок довелося пройти пішки, щоб не ризикувати, що автівка застрягне в багнюці на ґрунтовій дорозі. Елена йшла хутко, попереду, серце стугоніло від тривоги. Потім побігла — бігла щодуху, ніби лише так іще могла щось урятувати. Однак було пізно.
Липа впала прямо на дах будинку. Коріння, яке стирчало над землею, нагадувало дикого звіра, що мирно спав собі у своїй берлозі, а його насильно виволокли звідти. Дерево було ще живе, але вбачалося у ньому щось страшне, щось неприродне. Елена поглянула довкола. Не тільки будинок, а й сад здавався невпізнанним. Живопліт, що оточував сад, повалило, ще два великих дерева, бук та тополю, теж вирвало з корінням, і тепер вони лежали на лузі, що перетворився на закаламучену ділянку землі, в якій грузли ноги. Фруктові й оливкові дерева звалені докупи. Тільки червоний бук витримав, залишаючись єдиним вартовим, єдиним свідком руйнівної сили, з якою небеса накинулися на пагорб. Підійшли Гектор з дітьми. Завмерли, не в силах поворухнутись чи промовити слово перед отим руйнуванням.
— Доведеться все
