зустрічі: що ти загубилася. І що тобі не подобається почуватися загубленою. Однак я тебе знайшов. Це мій щасливий день. Я міг тебе не побачити і проїхати повз. Здалеку ти нагадувала маленьку істоту, що заблукала; я спершу навіть прийняв тебе за дівчинку.

Його шорсткі руки на щоках, у волоссі. Тремтіння, ніби від доторку їхні тіла пробиває струмом. Бажання уявити його оголене тіло поряд. Бажання зірвати з себе одяг і показатися йому оголеною. Короткий спалах несподіваного кохання. Дар. Несподіванка.

— Ти така гарна! У твоїх очах — глибина гірського озера. І це я бачу тільки твоє обличчя. Хтозна, які скарби ховаються за цими ганчірками, які дива під ними я відкрию для себе!

— Перестань так говорити, ти змушуєш мене червоніти.

— Серйозно? Тоді скажи-но мені, чого тобі від мене треба?

— Я соромлюся. Я ніколи не вміла висловлювати власні бажання.

— Але ж це так просто! Я навчу тебе, як це робиться.

— Я гадала, що деякі речі трапляються лише в книжках.

Їй згадалася «Нестерпна легкість буття». І подумалося, чи Ґвідо розмовляє, коли кохається.

— Ти помиляєшся, Елено. Зрештою ми, люди, не набагато відрізняємося від грибів. Найголовніша частка нашого єства залишається прихованою, шукає свою силу там, де ніхто її не бачить.

— У тебе досить дивний погляд на речі.

«Ні, він не розмовляє, коли кохається, — подумала. — Він уважно мене розглядає, як розглядає дерева в лісі... З благоговінням...»

— Я дивлюся на речі знизу. Саме там, унизу, в темряві, відбувається щось справжнє. Тільки так можна потім побачити світло. Подумай про рослини. Подумай про свої ноги.

***

Раптом Елена злякалася. Цей чоловік міг завести її далеко, у невідомі їй краї. Потяг, який вона відчувала до нього, був занадто сильний. Після одруження вона ніколи не була з іншим чоловіком, пам’ятала лише тіло Гектора. І ось тепер її охопило одне-єдине бажання: відкрити для себе тіло Ґвідо, цього незнайомця. Попри всі страхи вона була готова піддатися цьому бажанню. Хотіла це зробити. Потім згадала про своїх дітей, і їй ніби кулаком зацідили в щелепу. На якусь мить вона забула про те, що вона — мати; поряд із Ґвідо не було нікого, крім неї самої, без її життєвої історії, без її минулого. Було лише її тіло, плоть, кров, жили, серце, пристрасть і задоволення, які вона могла собі хіба що уявляти. Було її бажання, її фантазії, салон розбитого «джипа» посеред лісу. Їй хотілось, аби її думки обмежувалися тільки спогляданням навколишнього, а не зверталися раз у раз до часу й простору, які відділяли її від попереднього життя. Адже в цю мить вона ясно розуміла: зараз її життя на перехресті. Вистачило одного поцілунку. Згадала, як уперше цілувалася з хлопцем в юності і через недосвідченість та незнання власного тіла була глибоко вражена пережитими відчуттями. Їй тоді здалося, ніби вона народилася вдруге чи народилася нарешті по-справжньому, — там, на скелястому березі моря, в обіймах ненабагато старшого за неї юнака. І ось тепер вона ніби знову переживала те саме, однак цього разу з усвідомленням себе, свого тіла і почуттів — результатом минулого досвіду і прожитих років. Ніби перебувала у підлітковому тілі з розумом дорослої жінки. А куди ж подівся Гектор? Із чого було зіткане їхнє кохання? Адже вони таки кохали одне одного. Елена ніколи в цьому не сумнівалася. У перші роки шлюбу вони були дуже близькими. З ним вона почувала себе вдома. Їй здавалося, що з ним вона нарешті знайшла своє місце в житті після тривалого періоду непевності. Потім на світ з’явилися діти. І все якось змінилося.

— Про що ти думаєш? — запитав Ґвідо. — Ти якось ураз спохмурніла.

— Хочу почуватися вільною і не можу. І знаєш, що найгірше? Ще зовсім донедавна я навіть цього не усвідомлювала. Так, звісно, в душі я знала, що щось не так.

— Тоді це — не найгірше, а найкраще. Без усвідомлення проблеми у тебе мало можливостей для вибору.

— Справа не в усвідомленні, це щось значно глибше, щось пов’язане з пошуками мого особистого місця в житті... не знаю, як пояснити. Йдеться майже про фізичну потребу.

— Мені подобається, коли ти сумуєш, однак не спри­ймай мене занадто серйозно. Я — всього лише лісовий самітник.

— Який полюбляє жінок. Це відразу ясно з того, як ти мене цілував. Гадаю, жінок у тебе було чимало, однак жодна з них не готова жити вдалині від світу, як ти.

Ґвідо усміхнувся. Усмішка в нього була широка і щира. Елені закортіло знову його поцілувати. І вона так і зробила. Довгим, пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті відхилилися одне від одного, Ґвідо випалив:

— Так же й задихнутися можна! Так і є, я без пари. І люблю жінок. Інколи переконую себе, що жити самому — це мій вибір, і тоді справді вважаю, що це правда; однак бувають моменти, коли важко. Не можна мати все в житті, — сказав, дивлячись у вікно машини, — зате в мене є чудовий пес, ти обов’язково маєш із ним познайомитися!

— У мене таке відчуття, ніби я роблю все — а точніше, не роблю нічого — через страх. У мені завжди гніздиться ціла купа страхів. Боюся помилитись, боюся бути собою. Боюся бути покинутою, вибирати, дати волю своїм почуттям.

— Страх. Цікава тема для розмови! Про нього можна говорити годинами. Знаєш, чого я найбільше боюся у цю мить? Що ми руйнуємо все, а самі навіть не усвідомлюємо цього. Я живу в лісі ось уже більше двадцяти років і бачу, що відбувається. І те, що я бачу, мене справді дуже лякає.

— Досить поглянути у вікно зараз... — продовжила Елена.

— Досить було відчути сморід диму і побачити попіл, що падав з неба місяць тому.

— Але ж ми скоро колонізуємо Марс, хіба ні? Які проб­леми?! — різко заперечила Елена, заправляючи пасмо волосся за вухо.

— Ніяких проблем. Я шаленію від цього твого жесту. Але мене на Марс навіть мертвим не затягнуть. Я хотів би повезти тебе на зелену планету, вкриту квітами, де живуть численні комахи, рідкісні птахи, зниклі з лиця Землі тварини. Мені хотілось би побудувати з тобою халабуду з пахучого листя й моху, де ти ляжеш, потім повільно роздягнешся, а я буду дивитися на тебе, довго-довго, як на прекрасну картину або чудовий краєвид. І лише після того, як я роздивлятимусь на тебе так довго, що знатиму напам’ять кожен міліметр твого тіла, тільки тоді я