слухаючи страшні новини по радіо у густому сірому молоці, що покривало все навколо, від чого вона втратила будь-які точки орієнтування на місцевості. Зненацька в неї виникло враження, ніби машина потрапила у пастку, що вона ось-ось злетить із дороги, вріжеться у дерево, впаде у прірву, її затягне водою до потоку, що бушує біля узбіччя.

Вона з’їхала зі шляху і вийшла з автівки, не могла дихнути. Підняла голову до неба, щоб дощ умив їй обличчя і привів до тями. Можливо, секрет полягав не в тому, щоб чинити супротив, а в тому, щоб здатися на волю стихії. Їй пригадалися пологи, коли на світ з’являвся Джованні, те відчуття, коли її тіло розривало навпіл, наче яблуко, відділяючи одну половинку від другої. Інстинкт підказував їй, що треба чимдуж тікати від того ніколи раніше не знаного болю: пече зсередини, трощить кістки, зводить судомами м’язи, що стають твердими, як каміння, а між ногами ніби вставили лезо ножа, — однак як захиститись? Тікати було нікуди, дитина мала народитися. Згодом вона таки збагнула. Випірнула з глибин моря паніки, яке поглинуло її, відірвалася від себе самої, змінила ритм дихання і почала тужитися, вирішивши здатися на волю отому дитяті, що разом із нею боролося, щоб з’явитися на світ. Несподівано потуги вже більше не здавалися їй безглуздим і нестерпним болем, а перетворилися на засіб звільнення. Вона прислухалася до м’язових скорочень, і м’язи трішки розслабилися, що й дало змогу Джованні вийти на білий світ.

**

Вона рушила пішки вздовж дороги. Гектор і діти були живі, у безпеці, якось вона до них зможе добратися. Саме тоді злива на мить ущухла, небо дивом прояснилося, як сповнена скарбів скриня, заливши землю світлом. Знизу під нею пролягала долина, по якій змією вився Тибр, що вийшов зі своїх берегів, як могутній і грізний бог. Дерева блищали на сонці гірляндами з тисяч дощових крапель, що нагадували діаманти на різнобарвному осінньому листі. І на додачу з лісу линув запах землі, моху, грибів, жолудів, прілого листя, цикламену — неймовірний дар богу осені. Затим блиснув останній промінь, а потім усе небо обійняла коромислом гігантська, бездоганна за формою веселка. Елена завмерла як укопана, побачивши таку красу. Її охопила журба, безмежна любов, від чого хотілося плакати за навіки втраченим, за тим, що зламалося і тепер уже не виправити, за коханням, що помирає, за порами року, що минають. Вона плакала гірко, сповнена цих глибоких почуттів, як бувало з нею після кохання з Гектором, коли тіло заливала безмежна ніжність і вона себе вже не стримувала. «Навіщо нам сльози? Хто їх придумав?» — допитувався часто її син. Ота солона вода, що тече з очей, яку ми часто похапцем витираємо тильною стороною долоні, ніби її слід соромитись. Однак у тому емоційному урагані, у той короткий відрізок часу, що тривав мить, Елена, дихаючи на повні легені, оглядаючи простір перед собою широко розплющеними очима зі світлою головою і ясним мозком, ясно відчула свій зв’язок із землею.

Потім небо знову спохмурніло, і все навколо стало сірим і темним. Вона ще трохи вагалася, намагаючись збагнути, чи побачене їй не привиділося, чи то не був міраж. Подумалося про магічну скриньку, яку їй подарувала мати незадовго до смерті: із балериною, що кружляла під музику, яка лунала щоразу, коли відкривали кришку. Чари не можуть тривати довше, аніж мить; краса речей ховається в них, поки вони існують. Елена рушила вперед, у напрямку веселки, що на хвильку з’явилася їй і вже зникла.

17

— Дивіться, веселка! — вигукнув Джованні, звівши очі до неба. — Хтозна, можливо, мама теж її бачить?

— Звісно, що бачить! — запевнив його Гектор. — Якщо дощ припиниться, нам буде легше її знайти. Ове, ти зможеш вивезти нас до виїзду на швидкісну трасу?

— Звичайно, вивезу... он яку тачку мені продав сусід, — махнув той рукою у бік «панди» 4х4, — як гадаєте, вдала покупка чи мене обдурили? Не знаю навіть. А ­погляньте-но на небо, — додав, задерши голову догори. Від небокраю насувався новий фронт темних і щільних, як свинець, хмар. У порівнянні із загрозливою похмурою завісою останні промені сонця здавалися ще золотавішими. На такому химерному тлі розмиті водою і мулом поля та схили набули якоїсь драматичної краси.

Ове встромив у землю палицю.

— Скільки збитків — і дурному ясно! Водою змило найродючіший верхній шар ґрунту, — сказав і вилаявся рідною мовою, — а черепиця у мене на даху?! Доведеться все починати спочатку!

— Якщо хочеш, ми можемо приїхати й допомогти! — запропонувала Сюзанна.

— Дякую за доброту, не відмовлюся. Через кілька днів має приїхати з Осло моя дівчина, але вона вагітна, а тому не зможе дуже допомогати мені! — і розвів руками.

По небу прокотився глухий удар грому, все навколо знову поринуло у морок. І серце Сюзанни — теж, адже після тієї миті вона більше не зронила ані слова. Гектор поглядав на неї засмучено, відчувши непереборне бажання міцно обійняти, пояснити, що кохання завжди вноситиме у її життя безлад і що він сам іще й досі у свої п’ятдесят із хвостиком нічого в ньому не второпав. Однак у душі він знав, що його пояснення їй би не допомогли, життя — це не шкільний предмет, якому можна навчити.

Ове повернувся змоклий і похмурий.

— Життя за містом — гарне, прекрасне, але ще й дуже, дуже важке... я про це теж інколи забуваю. Як то кажуть італійською... робота в селі до землі гне...

— Так, мій дід, який був хліборобом, теж любив так казати, щоб переконати батька вчитися, — відповів Гектор.

— І допомогло?

— Авжеж, мій батько взявся за науку і став інженером-архітектором, а згодом і я пішов його шляхом. У багатьох людей занадто романтичне уявлення про життя на селі лише через те, що вони його мало знають, — продовжував Гектор.

— Ми з Ізабель, мабуть, здуріли, вирішивши завести дитину. Та що вже тепер казати... Давайте я відвезу вас до траси, а потім заїду до супермаркету, бо дуже зголоднів.

— Я теж, — поскаржився Джованні.

Ове зник на кухні.

— Можеш поїсти оцих, — сказав, простягаючи малому кілька сухих шматочків печива.

— Дякую, але Пандорі, здається, їсти хочеться ще більше, ніж мені.

— Точно, Пандора, я і забув про неї! — вигукнув Ове. — Дай подумати... у мене є сухий хліб для курей.

— У тебе є кури? — запитав здивовано Джованні.

— Так, але з такою грозою вони тепер місяць не нестимуться,