Ада зазирнула їй в очі й похитала головою:

— Несеш на собі тягар усіх тих жінок, які століттями залежали від своїх чоловіків. Їх перетворювали на рабинь, зраджували, а вони й надалі піклувалися про дітей, домашні справи, господарство. Не так легко скинути із себе оце ярмо, і в тяжкі години життя воно дає про себе знати.

— Я тривожуся про своїх дітей.

— Не треба. Вони знайдуть власний шлях у житті. Зараз тобі слід подбати про себе. Тим, що ти принесеш себе в жертву, ти нікому не допоможеш. Навіть гірше: рано чи пізно змусиш їх за це заплатити, і його, і їх.

— Як же мені тяжко, Адочко! Я думала, що вже багато чого пережила, а тут...

— Знаю, дівчинко моя. Але ж Гектор... яка сволота! Сивина в голову — біс у ребро. Б’юся об заклад, що його пасія принаймні років на десять молодша за нього. Якщо потрапить мені під руку одного дня, я його так відлупцюю, що на ньому місця живого не залишиться!

Елена всміхнулася; їй самій дуже кортіло його відлупцювати.

— Ходімо, я хочу тобі дещо показати, — запропонувала їй Ада.

**

Вони спустилися сходами, що вели до кабінету. То було приміщення, вирубане в туфі, з нього був вихід на терасу, де Ада влаштувала чудовий підвісний садочок, що буяв зеленню. Розставлені тут і там Адині картини створювали химерну, безладну гармонію з приміщенням.

— Я почала потроху займатися ще й фотографією. Фотографія змушує мене до уважнішого спостереження; я шукаю дрібниці, такі речі, яких ми більше не бачимо, не помічаємо, бо сприймаємо як належне. Я придбала собі старий фотоапарат, так цікаво налаштовувати всі функції! Протягом цілого життя я займалася людським тілом, а тепер мені здається, що я не в змозі відірватися від контексту... що насправді мене цікавить природа. Природа — хвора, ми поводимося з нею погано; зрештою, я була й залишаюся лікаркою, хіба що тепер вбила собі в голову, що можу щось вилікувати.

Ада розчинила двері й вийшла на занурену в темряву терасу. Елені ті її джунглі здавалися живою істотою, сукупністю різних сил, що живилися одна від одної.

— Як так сталося, що ми прийшли до такого розриву між нами й природою? — промовила Ада. — Таке враження, ніби ми втратили певну частку нашого сприйняття реальності. Не все те, що існує, можна побачити. Вже зовсім скоро почнеться пора хурми.

Вона зірвала кілька плодів з маленького дерева:

— Я обожнюю хурму. Не можу дочекатися, щоб сфотографувати деревце, коли з нього опаде все листя і залишаться лише жовтогарячі плоди, схожі на великі бездоганні за формою кулі.

— У нашому садку теж є два дерева хурми, — пригадала Елена, — однак я на них навіть не глянула.

— Часом біль заважає нам бачити те, що в нас просто під носом. І не тільки речі, на жаль. А й людей.

Елена вже протягом тривалого часу відчувала, що на неї не дивляться і її не бажають. Однак вона й сама, мабуть, ні на кого й ні на що не дивилася і нічого не бажала. Як отямитись після того, що сталося? Коли саме все пішло шкереберть? Що їй робити з болем, з тривогою, гнівом, що накопичилися в серці, огорнули її, як важезна друга шкіра, і не полишали ні на мить?

— Скоро поспіють гранати. Поглянь, який неймовірно гарний плід! — Ада зірвала один і простягнула Елені. — Я багато чому вчуся у цього садочка, отримую від нього справжню насолоду. Але щось мене непокоїть. Не знаю навіть, чи слід тобі зараз розповідати про те, що зі мною сталося...

Тут Адин голос несподівано залунав напружено і ­сумно.

— Не думаю, що від твоїх слів мені буде гірше, — запевнила її Елена, намагаючись збагнути про себе, як її особис­тий біль може мати такий всеосяжний вплив, здатність перевернути з ніг на голову її стосунки зі світом, зруйнувати всі критерії, за якими вона вимірювала власне життя доти. «Таке враження, ніби моя внутрішня слабкість якимось химерним чином заразила все навколо, — думала вона, дивлячись на буйну рослинність, що проглядалася в нічній темряві, — як чорна дірка, здатна засмоктати в себе людей, речі, емоції, звівши їх до нуля».

— Ось уже кілька тижнів, — продовжила Ада, — заходячи до цього садка, я відчуваю присутність моїх померлих пацієнтів. Повертаються у пам’ять ті, про кого я давно забула, кого я лікувала, але їм не вдалося вижити. Багато літніх людей, але також жінки, чоловіки... особи, з якими я була знайома тридцять, сорок років тому. Таке трапляється зі мною лише вночі, ніби вони збираються тут, навколо, іноді розмовляють зі мною, ховаючись у заростях. Я переконана, що це привиди. Інколи мені буває страшно, але переважає інше почуття. Радше йдеться про якийсь особ­ливий зв’язок, — так, ніби перешкода, що відділяє життя від смерті, раптом зникла... більше не знаю, як тобі ще пояснити, і гадки не маю, чому зі мною це відбувається.

— То, може, тобі тепер вдається відчути щось нове?

— Можливо. Напевно, все через особливу енергетику цього місця... чи це я просто перетворююся на божевільну стару.

— Зі мною теж таке було після смерті мами. Вона часто мені снилася, я відчувала її поряд, ніби вона справді була зі мною, якась її загадкова сила, що підтримувала мене і скеровувала. Згодом у моєму житті з’явився Гектор, народилися діти, і вона зникла, ніби не хотіла заважати мені. І ось тепер я її шукаю, шукаю її допомоги, але більше не знаходжу. Вона пішла. А я залишилася на самоті.

— Ну, годі, — сказала Ада, — досить говорити про привидів, ходімо вечеряти, адже у нас самих ще є тіло і плоть.

**

Вони повернулися нагору і всілися за стіл. Ада розпитувала про дітей, про переклади, майбутні проекти, — про все, що могло відволікти Елену від тяжких думок і якось заспокоїти. Жінки довго говорили про Гектора.

— Залиш його на деякий час варитися у своїй каші, це може бути слушною нагодою для вас обох. Якщо він так захопився тією жінкою, ти не можеш нічого зробити, щоб якось вгамувати його почуття.

— Здається, я її ненавиджу. Я бачила її лише одного разу, мимохідь, однак мені й того вистачило.

— Я їй не заздрю. Адже їй завжди доведеться змагатися із тобою, адже ти